Кировоградская Правда

Серед багатьох козацьких родоводів, відомих в історичних джерелах протягом XV-XVIII століть, найдавнішим, певне, слід вважати родину Усів (у окремих документах Усики, Вуси). Вихідці з роду Усів представляли українське козацтво у всіх прошарках. Були серед них прості козаки, кошові, отамани, полковники. Про тих з них, хто залишив помітний слід у історії України та сучасної Кіровоградської області – наша розповідь.

Ставили за Виссю „городці”...

Територія у межиріччі Інгулець-Синюха – це та земля, про яку з давніх-давен складалися легенди. Саме у цих степах селяни не залишали на ніч плуга, бо заросте травою – на ранок не знайдеш. А в річку встроми дишло – і не впаде: така щільність від риби. У небі тісно було від птаства, у полі – від тварин. Незчисленні табуни диких коней-тарпанів розгулювали берегами річок.

Так було з часів, коли ці землі належали Київській Русі. У середині XIII століття все різко змінилося – вогненним смерчем пронеслися над квітучим краєм монголо-татарські полчища, витоптавши копитами і випаливши вогнем усе живе. Хто вижив – утік на Лівобережжя Дніпра. Довгі три століття місцевість залишалася Диким полем.

Та у кінці століття п’ятнадцятого почався зворотний процес. Тепер вже задніпровські землі, захоплені польськими феодалами, стали нестерпними для українців, що страждали від нещадного гноблення та католицького приниження. Рятівним краєм став простір між Виссю і Синюхою – вільні землі. І подалися відчайдушні перебіжчики шукати кращої долі. „Як перейшов Вись, то тільки п’ятами блись”, - склав у ті часи народ поговірку.

І почало відроджуватися обезлюднене Дике поле. Поселень після татарського спустошення тут ще не було. Але шукачі щастя облаштовували „уходи”, тобто тимчасові мисливські, рибальські, бортні промисли, де запасалися на всю зиму провіантом. А щоб захиститися від нападників, насамперед кримчаків, брали з собою зброю. Так у цих краях виникло козацтво. Поступово освоюючи степи, відчували перебіжчики живильний дух свободи. І почали ставити на нових землях „городці”, потихеньку самі робилися господарями своїх обійсть.

„Городці” переростали у хутори, села, слободи. Назви їм давали ті, з яких новосели перебралися. На береги Інгульця (літописна назва Івля. Вона та ще Вись згадуються у літопису за 1190 рік), переселився із слободи Усівки (тепер Баришівський район Київської області) потомок „уходівця” у третьому чи четвертому коліні Семен Ус.